ВС/КЦС: Для встановлення факту проживання сім’єю без шлюбу (після розлучення) необхідні докази с

ВС/КЦС: Для встановлення факту проживання сім’єю без шлюбу (після розлучення) необхідні докази сімейних відносин навіть, якщо чолові та жінка залишилися під одним дахом (ВС/КЦС у справі № 748/897/18 від 10 жовтня 2019 р.)

Фабула судового акту: В принципі ситуація банальна, а постанова ВС відмовна, проте справа цікава висновком, який іде наскрізь через усі три судові акти. При цьому банальність міститься в тому, що дуже багато сімей після розлучення роками живуть в одному помешканні ( бо іншого немає), і юридична кваліфікація статусу їх відносин відкрите питання.

Так чоловік розлучився з жінкою, але обидва колишні подружжя залишилися проживати в одній садибі, яка складалася з декількох об’єктів нерухомості та земельної ділянки. Через декілька років чоловік помер, і жінка звернулася до суду із позовом про встановлення юридичного факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без укладання шлюбу. Звичайно метою такого позову було заволодіння часткою у садибі, яку померлий заповів третій особі.

Суди усіх трьох інстанцій відмовили у задоволенні позову обґрунтовуючи це тим, що позивач у суді не довів продовження сімейних відносин після юридичного розлучення з відповідачем. Тобто потрібні докази про те, що між колишнім подружжям залишилися відносини САМЕ сімейного характеру, а не лише відносини, які існують між співвласниками нерухомого майна, відносини щодо поділу цього майна, відносини співмешкання у садибі у зв’язку із відсутністю іншого місця проживання.

Зокрема ВС послався на пункт 6 рішення Конституційного Суду від 03 червня 1999 року №5-рп/99 , яким передбачається, що до членів сім`ї належать особи, які постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, а й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т.п.

Водночас відповідно до пункту 2, ст. 3 СК України «Сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки.»

І хоча позивач і приносив у суд якісь там довідки з сільради та приводив із собою свідків – односельчан, суд вирішив, що цього недостатньо.

Отже, не така вже це і легка справа встановити через суд юридичний факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без укладання шлюбу…

Постанова

Іменем України

10 жовтня 2019 року

м. Київ

справа № 748/897/18

провадження № 61-48440св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Курило В. П. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю.,

Коротенка Є. В.,

учасники справи:

позивач — ОСОБА_1 ,

відповідач — ОСОБА_2 ,

третя особа — Чернігівська районна державна нотаріальна контора,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області від 09 липня 2018 року у складі судді Кухти В. О. та постанову Чернігівського апеляційного суду від

29 листопада 2018 року у складі колегії суддів: Онищенко О. І., Лакізи Г. П., Харечко Л. К.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ:

Короткий зміст позовних вимог:

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа — Чернігівська районна державна нотаріальна контора, про встановлення юридичного факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без укладання шлюбу.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 з 11 листопада 1978 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Звернувшись після його смерті до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, позивач з`ясувала, що шлюб розірвано рішенням Чернігівського районного суду від 16 липня 2012 року. Після розірвання шлюбу та поділу майна ні вона, ні спадкодавець не здійснювали фактичний розподіл майна, а саме: не отримували свідоцтв про право власності згідно визначених часток, продовжували вести спільне господарство. Необхідність встановлення юридичного факту позивач обґрунтовувала наявністю перешкод для визнання права спільної сумісної власності на майно, набуте за час спільного проживання з 2012 року по 2017 рік.

ОСОБА_1 просила встановити факт її проживання із ОСОБА_3 однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період з 16 липня 2012 року по ІНФОРМАЦІЯ_1.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій:

Рішенням Чернігівського районного суду Чернігівської області від 09 липня 2018 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, місцевий суд виходив із того, що спільне проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 після розірвання шлюбу та часткова пов`язаність спільним побутом була зумовлена тим, що після поділу майна вони залишилися співвласниками житла та не мали іншого місця проживання, і ці відносини не носили характеру сімейних. Відсутні будь-які докази, що між ними існували взаємні права та обов`язки зумовлені саме проживанням однією сім`єю, а не права та обов`язки співвласників майна.

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 29 листопада 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Чернігівського районного суду чернігівської області від 09 липня

2018 року залишено без змін.

Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 , апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 після розірвання шлюбу, у вказаний позивачем період, існували права та обов`язки притаманні співвласникам майна.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги:

11 грудня 2018 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, з урахуванням уточненої редакції, просить скасувати рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області від 09 липня 2018 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 29 листопада 2018 року та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Аргументи касаційної скарги зводяться до того, що судами неповно з`ясовано обставини справи та не досліджено докази по справі. Судами не взято до уваги покази свідків. Дана справа має виняткове значення для позивачки, оскільки стосується майна, яке набуте за спільні кошти.

Доводи інших учасників справи:

15 лютого 2019 року ОСОБА_2 через засоби поштового зв`язку подав до Верховного суду відзив, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області від 09 липня 2018 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 29 листопада 2018 року залишити без змін.

Відзив мотивовано тим, що ОСОБА_1 умисно перекручує факти, вводячи суд касаційної інстанції в оману. Суди надали оцінку показам свідків та доказам наявних в матеріалах справи. Заявником в касаційній скарзі не вказано яким саме доказам не надано оцінки судами попередніх інстанцій. В касаційній скарзі відсутнє чітке зазначення в чому саме полягає неправильне застосування судами норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. ОСОБА_1 навмисно вказує неправильну адресу ОСОБА_2 .

Рух касаційної скарги:

Ухвалою Верховного Суду від 15 січня 2019 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Чернігівського районного суду Чернігівської області.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ:

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Короткий зміст фактичних обставин справи:

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 з 11 листопада 1978 року перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Чернігівського районного суду Чернігівської області від 16 липня 2012 року.

Ведення спільного господарства та шлюбні відносини між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 припинилися з березня 2012 року.

Рішенням Чернігівського районного суду Чернігівської області від

13 листопада 2012 року задоволено позов ОСОБА_4 в інтересах

ОСОБА_1 , визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину житлового будинку з належними до нього будівлями та спорудами, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , а також на 1/2 частину земельної ділянки площею 0,1741 га з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1 , вирішено питання про судові витрати.

Ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 12 лютого 2013 року рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області від 13 листопада 2012 року скасовано; визнано частково мирову угоду, укладену між

ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , згідно з якою визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_3 право спільної часткової власності — по 1/2 частині кожному на будинок домогосподарства під літерою А1 з належними до нього будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 ; визнано за ОСОБА_3 право особистої приватної власності на будинок домогосподарства під літерою Б1; визнано за ОСОБА_1 право власності на 0,0773 га від загальної площі земельної ділянки в розмірі 0,1741 га, що розташована на території АДРЕСА_1 ; визнано за ОСОБА_3 право власності на 0,0968 га від загальної площі земельної ділянки в розмірі 0,1741 га, що розташована на території АДРЕСА_1 .

29 березня 2012 року ОСОБА_3 склав заповіт, яким належне йому нерухоме майно: 1/2 частину житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами та 1/2 частину земельної ділянки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 заповів

ОСОБА_2

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

07 липня 2017 року до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 звернувся ОСОБА_2 , а

11 серпня 2017 року — ОСОБА_1 , як особа, яка проживала зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

У лютому 2018 року Чернігівська районна державна нотаріальна контора направила на адресу ОСОБА_1 лист, в якому просила надати копію рішення суду про встановлення факту проживання однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини, яке набрало законної сили, або надати підтвердження того, що остання звернулась до суду з відповідною позовною заявою.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд:

Відповідно до частини першої статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно частини першої, другої статтею 1259 цього Кодексу.

У частин першій статті 1264 ЦК України передбачено, що у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Пунктом 6 рішення Конституційного Суду від 03 червня 1999 року №5-рп/99 встановлено, що до членів сім`ї належать особи, які постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, а й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т.п.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки відсутні підстави для задоволення позовних вимог, так як вони не підтверджені належними доказами. А проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 за однією адресою пов`язане поділом майна між ними та відсутністю іншого місця проживання. Вказані відносини не носили характеру сімейних відносин.

Доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, якими у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до правил статті 400 ЦПК України, виходить за межі компетенції суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області від 09 липня 2018 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від

29 листопада 2018 року — без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні.

Керуючись статтями 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області від 09 липня

2018 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 29 листопада 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. П. Курило

А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко

У разі відмови водія від проведення огляду в закладі охорони здоров’я поліцейський в присутності двох свідків складає протокол про адміністративне правопорушення, у якому зазначає ознаки сп’яніння (справа № 139/808/18, 26.09.18)

У разі відмови водія від проведення огляду в закладі охорони здоров’я поліцейський в присутності двох свідків складає протокол про адміністративне правопорушення, у якому зазначає ознаки сп’яніння (справа № 139/808/18, 26.09.18)

Фабула судового акта: У зв’язку з відсутністю події та складу правопорушення суд закрив провадження у цій справі про вчинення водієм, правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КУпАП. Як видно з матеріалів справи, стосовно цього водія 19 серпня 2018 року було складено протокол про вчинення адміністративного правопорушення. Зокрема, йому вмінено у вину, що він 19 серпня 2018 року об 11- й годині керував автомобілем Citroen Berlingo з явними ознаками алкогольного сп’яніння (різкий запах алкоголю з порожнини рота) і відмовився від проходження огляду на стан сп’яніння у встановленому законом порядку. У протоколі зазначено, що він порушив п. 2.5 Правил дорожнього руху України та вчинив правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 130 КУпАП.

Приймаючи це рішення суд виходив з того, що водій транспортного засобу, що відмовився від проведення огляду на місці зупинки транспортного засобу або висловив незгоду з його результатами, направляється поліцейським для проведення огляду до відповідного закладу охорони здоров’я. У разі відмови водія транспортного засобу від проведення огляду в закладі охорони здоров’я поліцейський в присутності двох свідків складає протокол про адміністративне правопорушення, у якому зазначає ознаки сп’яніння і дії водія щодо ухилення від огляду.

Із обставин, викладених у протоколі про адміністративне правопорушення слідує, що водій відмовився на вимогу працівника поліції пройти огляд для виявлення стану алкогольного сп’яніння спеціальним технічним приладом. Цю обставину не заперечував і сам «винуватець» , доводиться вона також й оглянутим під час розгляду справи відеозаписом з нагрудної камери поліцейського.

Таким чином, у зв’язку з відмовою водія на місці пройти тест за допомогою спеціального пристрою, працівник поліції зобов’язаний був вказати про це у відповідному акті, а далі повинен був забезпечити його доставку до найближчого закладу охорони здоров’я не пізніше, ніж протягом двох годин з моменту виявлення підстав для проведення огляду, для встановлення стану сп’яніння, а у разі відмови водія пройти медичний огляд у медзакладі, — скласти відповіднитй протокол.

Порядок дій поліцейського в таких ситуаціях врегульовано розділом ІХ Інструкції з оформлення поліцейськими матеріалів про адміністративні порушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, затвердженої наказом МВС України від 07 листопада 2015 року № 1395, та Порядкм направлення водіїв транспортних засобів для проведення огляду з метою виявлення стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, і проведення такого огляду, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 грудня 2008 року № 1103 (зі змінами).

Докази, які б вказували на дотримання працівниками поліції порядку направлення на такий огляд до медичного закладу, у справі відсутні.

Справа № 139/808/18

Провадження № 3/139/161/18

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 вересня 2018 року смт Муровані Курилівці

Суддя Мурованокуриловецького районного суду Вінницької області ОСОБА_1, з участю правопорушника ОСОБА_2, розглянувши адміністративний матеріал, який надійшов із Могилів-Подільського ВП ГУНП у Вінницькій області, про притягнення до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, проживаючого ІНФОРМАЦІЯ_2, громадянина України, раніше до адміністративної відповідальності не притягувався, —

В С Т А Н О В И Л А:

Щодо ОСОБА_2 19 серпня 2018 року складено протокол серії БД № 365776 про вчинення адміністративного правопорушення. Зокрема, ОСОБА_2 вмінено у вину, що він 19 серпня 2018 року об 11-ій годині керував автомобілем Citroen Berlingo, номерний знак НОМЕР_1, в с. Кукавка Могилів-Подільського району Вінницької області з явними ознаками алкогольного сп’яніння (різкий запах алкоголю з порожнини рота) і відмовився від проходження огляду на стан сп’яніння у встановленому законом порядку. У протоколі зазначено, що ОСОБА_2 порушив п. 2.5 Правил дорожнього руху України та вчинив правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 130 КУпАП.

Свою винність у вчиненні правопорушення ОСОБА_2 не визнав і пояснив: дійсно того дня він їхав із с. Кукавка додому і зупинився, бо його заболіло в грудях, вийшов з автомобіля і почав шукати аптечку з ліками. В цей момент до нього під’їхали працівники поліції. Через певний час спілкування поліцейські почали висловлювати підозри, що від нього чути запах алкоголю і пропонували продути прилад «Драгер». Він дійсно відмовився, оскільки сумнівався у справності даного приладу, а от у лікарню їхати йому ніхто не пропонував.

За наслідками розгляду справи вважаю, що працівниками поліції не було дотримано вимог статті 266 КУпАП та Інструкції з оформлення поліцейськими матеріалів про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані не в автоматичному режимі № 1395 від 07 листопада 2015 року, з огляду на наступне:

Завданням кодексу про адміністративні правопорушення є охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції і законів України.

Ніхто не може бути підданий заходу впливу у зв’язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до розділу ІХ Інструкції з оформлення поліцейськими матеріалів про адміністративні порушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, затвердженої наказом МВС України від 07 листопада 2015 року № 1395, направлення водіїв транспортних засобів для проведення огляду на стан сп’яніння і проведення такого огляду здійснюються відповідно до Порядку направлення водіїв транспортних засобів для проведення огляду з метою виявлення стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, і проведення такого огляду, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 грудня 2008 року № 1103 (зі змінами).

Відповідно до п. 3 цього Порядку, огляд проводиться: 1) поліцейським на місці зупинки транспортного засобу з використанням спеціальних технічних засобів, дозволених до застосування МОЗ і Держспоживстандартом; 2) лікарем закладу охорони здоров’я (в сільській місцевості за відсутності лікаря — фельдшером фельдшерсько-акушерського пункту, який пройшов спеціальну підготовку).

Водій транспортного засобу, що відмовився від проведення огляду на місці зупинки транспортного засобу або висловив незгоду з його результатами, направляється поліцейським для проведення огляду до відповідного закладу охорони здоров’я. У разі відмови водія транспортного засобу від проведення огляду в закладі охорони здоров’я поліцейський в присутності двох свідків складає протокол про адміністративне правопорушення, у якому зазначає ознаки сп’яніння і дії водія щодо ухилення від огляду.

Із обставин, викладених у протоколі про адміністративне правопорушення серії БД № 365776 від 19 серпня 2018 року слідує, що ОСОБА_2 відмовився на вимогу працівника поліції пройти огляд для виявлення стану алкогольного сп’яніння спеціальним технічним приладом. Цю обставину не заперечує і сам ОСОБА_2, а також ця обставина доводиться й оглянутим під час розгляду справи відеозаписом з нагрудної камери поліцейського.

Таким чином, у зв’язку з відмовою ОСОБА_2 на місці пройти тест за допомогою спеціального пристрою, працівник поліції зобов’язаний був вказати про це у відповідному акті, а далі повинен був забезпечити його доставку до найближчого закладу охорони здоров’я не пізніше, ніж протягом двох годин з моменту виявлення підстав для проведення огляду, для встановлення стану сп’яніння, а у разі відмови водія пройти медичний огляд у медзакладі, — скласти відповіднитй протокол.

Докази, які б вказували на дотримання працівниками поліції порядку направлення на такий огляд до медичного закладу, у справі відсутні.

З цих підстав, надаю віри поясненням ОСОБА_2, оскільки вони є логічними і послідовними, узгоджуються із усіма доказами, що надані суду разом з протоколом про адміністративне правопорушення.

Стаття 251 КУпАП визначає, що доказами у справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку суд встановлює наявність або відсутність адміністративного правопорушення. Ці дані встановлюються зокрема, поясненнями свідків, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото-і кінозйомки, відеозапису які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху.

Частиною 1 ст. 254 КУпАП передбачено, що при вчиненні адміністративного правопорушення складається протокол. За своїм призначенням адміністративний протокол є процесуальним документом, який з припущенням свідчить про вчинення особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, проступку. Правильність та точність складання адміністративного протоколу впливає на набування ним доказової сили, однак, виходячи з приписів статті 251 КУпАП, наявність протоколу не є достатньою підставою для притягнення особи до адміністративної відповідальності.

Кодексом України про адміністративні правопорушення передбачено, що при розгляді справи про адміністративне правопорушення суд має повно, всебічно та об’єктивно дослідити всі обставини справи в їх сукупності та з’ясувати, чи було скоєно адміністративне правопорушення, чи винна особа у його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, а також з’ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю ( ст. 252 КУпАП).

Оскільки, при оформленні матеріалів про адміністративне правопорушення було допущено порушення вимог ст. 266 КУпАП, протокол про адміністративне правопорушення серії БД № 365776 не є належним доказом.

Відповідно до ч. 3 ст. 62 Конституції України, обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.

З огляду на все вище викладене, приходжу до висновку, що вина ОСОБА_2 у вчиненні правопорушення, передбаченого ч. 1 ст.130 КУпАП не доведена, у його діях відсутній склад такого правопорушення.

Провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочате, а розпочате підлягає закриттю в зв’язку з відсутністю складу адміністративного правопорушення.

Керуючись ст. 130, п. 1 ст. 247, ст.ст. 1, 9, 23, 34, 221, 249, 251, 252, 276, 277, 279, 280, 284 КпАП України, Інструкцією з оформлення поліцейськими матеріалів про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, затвердженої наказом МВС України від 07 листопада 2015 року № 1395, —

П О С Т А Н О В И Л А :

Справу про вчинення ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КУпАП, провадженням закрити у зв’язку з відсутністю події та складу правопорушення.

Постанова судді у справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржена протягом десяти днів з дня її винесення особою, яку притягнуто до адміністративної відповідальності, її законним представником, захисником, потерпілим, його представником, а також прокурором у випадках, передбачених ч. 5 ст. 7 та ч. 1 ст. 287 КУпАП.

Суддя: